життя,—чарівні рядки. Ми це лише слухали... Ми бачили, тому то перед нами
ожили слова ії діла людей як оживають вони па сцені театру.
«Минув і рік, і другий...»! знов, ніби завіса розкрилася і на сцені
заговорили живі люди, створені єдиною могутньою сплою слова художниці -
чарівниці.
Ми стежимо за знедоленою дівчиною, яка вже знесилилась, виплакала своє
горе. Ось вона серед степу одна-однісінька:
Пала, стала, заплакала І... і заспівала...
Ні, вона не співала, вона лише надавала словам особливого, наспівного
ритму... А мелодія народжувалась сама собою, як від квітучої лілеї
тягнеться аромат, від якого-стає «і боляче, і солодко»...
Плавай, плавай, лебедонько,
По синьому морю,
Рости, рости, тополенько,
Все вгору та вгору!..
Пісня скорботи плете своє золоте павутиння, яке обсотує наші думи,
наші почуття, паші серця... Зачарування триває... .
А на естраді вона одна, чарівниця, ніби вона іі є та сама тополя,
скорботне оповідання про яку ми слухаємо.
І лише тоді прийшли до тями, коли після глибокої паузи у голосі
задзвеніли якісь нові акорди, пісня урвалася — і повільно, печально,
похоронним передзвоном прозвучали останні слова сказання про «Тополю»:
Отак тая чорноброва
Плакала, співала,
І на диво серед поля
Тополею стала.
Цей драматизованний «монолог», опромінений високим творчим натхненням,
мас право зайняти своє достойне .місце в скарбниці геніальних творінь Марії
Костянтинівни. Поряд з такими образами, як Наталка, Галя, Софія,
стоїть і одухотворена «Тополя» — творчий дар геніальному
«батькові» від його геніальної дочки.
Озираючись назад, на далекі роки, коли так хвилювали перші вистави,
почуваєш, що багато чого зав'яло, засохло, як квітка, забута в старій:
книзі життя. І тепер оживають лише найяскравіші, неповторні сцени, а
іноді навіть лише окремі моменти.
Недавно ми дивилися «Доки сонце зійде...» в постановці театру ім.
Франка-і гостро згадали крик Оксани — Заньковецької, коли парубки обрізали
в неї дівочу косу. Це був крик смертельно раненого, ніби гострий ніж
встромився в само серце... Так воно й сприймалося, адже справа йшла про
знеславлену дівочу честь, про ганьбу, рівнозначну смертному вирокові...
Чутливе, чисте в усіх своїх помислах дитя, яке мріяло про радості світлі й
любов, обернулося в «покритку». Так розуміла актриса цю образу і такими
барвами —сльозами і кров'ю — донесла її до чутливого глядача. Того ж
вечора, коли я дивився цей спектакль у нові/і постановці., з повним
переконанням відчув, оскільки права була Заньковецька, виступаючи після
цієї п’єси у веселому життєрадісному водевілі... Хоча б навіть у такому, як
етюд «По ревізії» Кропивницького. Життєрадісна мальовнича Пріська. яка
насмішить тебе гострим словом, порадує веселою пісенькою, іскристим сміхом;
ніби сонячним променем відгонить смуток, і глядач, паче після склянки
пінистого вина, виходить з театру бадьорим і життєрадісним. І Пріська
примушувала глядача забути Оксану. В нам'яті залишався тільки її
неповторний гострий крик.
Та коли тут був крик відчаю, смертельної образи, то в «Наймичці» крик
Харитини, коли за нею женеться Рухля -шинкарка,— зовсім інший. Це крик
самозахисту, щоб люди почули, та її сама шинкарка злякалась цього крику і
швидко сховалась до корчми. Заньковецька не любила повторювати себе навіть
у тому випадку, коли драматурги користувалися вже готовими прийомами.
Особливо в фіналах драм, які звичайно кінчалися смертю героїні: «Падає
мертва».
Покапати на сцені «смерть» зовсім не так просто.
І питання про то, «як умирати», е для актора дужо відповідальнім і
показовим, як і для всякого майстра образотворчих мистецтв.
Чудовий російським актор И. Орленєв мав нахил до натуралізму, який з
особливою яскравістю проявився у фінальній сцені Освальда з «Привидів»
Ібсена. Вій створював клінічну картину: в нього погасали очі,
перекошувалося обличчя, відвисала щелепа, з кутків рота котилася слина, і
паралізований язик даремно намагався вимовити яке-небудь слово... Це
виходило за межі мистецтва, хоча клінічно й було вірно.
Що стосується «умирання» Заньковецької, то його можна уявити,
порівнюючи з тим, як «умирали» знамениті артистки: Сара Бернар і Елеонора
Дузе.
Сара Берна і умирала в тому ж умовно - романтичному французькому
стилі, якого вона дотримувалася взагалі в своїй грі. В останній сцені з
«Дами з камеліями» вона промовляла фрази в наспівному стилі, властивому
акторам театру «Французької комедії». Вся в пишному мереживі, наче зіткана
з морської піни, на смертному «ложі»; то нагадує саркофаги, вода поступово
знижувала силу звука, скорочувала рухи рук, пальні яких непомітно для
глядача розправляли .складки сукні, і потім з останнім наспівним шепотом, з
останнім коротким зітханням оберталася в пишну мармурову статую, яку можна
бачити і Із старовинних храмах Парижа, і. на паризьких кладовищах.
Все це, звичайно, дужо театрально... її худіша, її характерні гострі
риси обличчя, застиглі хвилі мережива і саркофаг замість постелі — все
відповідало заздалегідь детально продуманому рисунку.
Елеонора Дузе була ближча до життя. Але й вона, після «смерті»
зоставалась «красивого» — в цьому була її мета. І руки — одна па грудях,
друга витягнута вподовж тулуба, і пишне волосся, що злегка здибилося набік,
і спокійно - застигле, красиве обличчя з легкою усмішкою па злегка
відкритих устах.
Це також було театрально - красиво, вірніше сказати - ЖИВОПИСНО.
Марія Костянтинівна не думала про саркофаги, по думала про то, щоб її
героїня і після смерті зоставалася «красивою». Вона «умирала» відповідно до
обстановки, де їй належало «умерти». Залишаючись у межах реалізму,
прийнятого у пас в мистецтві «передвижників», не впадаючи в грубий
натуралізм, вона й умирала на сцені у тій же художній правді, якою
керувалася в своєму мистецтві взагалі. Маленький клубочок, лицем до землі,
права рука відкинена кудись уперед... Пальці стиснуті. Ба обличчі відбиток
спокою.
Це те, що Рєпін хотів відобразити на полотні.
Коли у неї питали, звідки вона взяла це,— артистка відповідала:
— У себе в Заньках. Там умирали просто, тихо, наче йшли відпочивати
після важкого життя...
Такою «відпочиваючою» ми бачили її осіннього дня 1934 року, коли нам
сповістили про її смерть...
Хтось приніс гілку дикого винограду — багряне його листя злегка
прикривало біломармурове чоло... Вона паче заснула в царстві осінніх
квітів, які вона так любила... Ми дивилися і згадували: ось такою ж ми
бачили її і на сцені... Без готики, без ренесансу — в правді життя.
Згадувалася смерть Олени в п'єсі «Глитай». В репертуарі Заньковецької
ця важка роль з'явилася вже .в перші роки її роботи на сцені. А скільки
дивовижних сцен у наростаючому драматизмі від дії до дії! Якими тонкими
сітями обплутав її підлий лиходій Бичок! Не забудеться сцена розлуки з
Андрієм, який повинен був надовго залишити свою любиму дружину, щоб
вибитися з боргів... Зрадництво п'яниці-матері, підроблений «лист» від
чоловіка... Відчай... І страшна сцена - «бунту»...
«Геть сльози з очей, геть смуток...» Вона вирішила помотатися на
чоловікові за уявну зраду... Вона продає себе, свою честь, свою любов
мерзенному «павукові».
Сцена цього падіння неповторна. Склянка з вином дзвенить на зубах. За
нею — Друга, третя. Ось вона, п'яна, І в дорогих перснях, святкує
день своєї загибелі... Все як у маренні. І, зовсім збожеволіла,
змішуючи сльози із { сміхом, вона кричить до матері:
— Мамо, пора молодим князю і княгині постіль слати... Ха-ха-ха!
Страшне це «весілля». Т коли «павук» намагається її обняти, вона,
п'яна й збожеволіла, відкидається.
— Ох, гидко мені! Де пляшки ?—і знов зуби дзвенять по шпиці пляшки...
І, знесилена, валиться додолу.
Таких сцен ще по бачено було в театрі. Такого заціпеніння глядачів,
навіть після завіси, тож не запам'яталось... Могутній, пристрасний, грізний
талант! Які ще перспективи у нього попереду?—так думалося в ті далекі роки.
А попереду що страшніші сцени божевілля, хвилинного просвітління і
знову глибокого падіння в безодню. Чи не переступила вона грані помсти ? Чи
не одуматися ? Але ж звідки взяти сили, коли все втрачено: і сором, і
совість, і честь. В затемненому мозку все переплуталось. То раптом замість
мерзенного «павука» мигне образ Андрія... Ходять чутки, що хтось його
бачив, що він повертається додому... Що він зустріне у своїй сім'ї?
Олена згадала про дитину: її треба нагодувати... Поліно пригорнула до
грудей (пригадайте болгарську дівчину), заколисує, милує, намагається
годувати.
— Мамо, мамо! Дивіться, вже дитина зовсім посиніла! (Кидає поліно в
куток).
— Посиніла... (Звертається до «павука»). Купи мені синього па
спідницю... Синього - синього, такого, щоб аж очі у себе брало....
Вдивляється в обличчя свого спокусника і відскакує з криком:
— Жаба, жаба... Скинь її з мене!.. Впилася в тіло, кров п'є...
Стривай, я її вб'ю!
У цю моторошну хвилину входить Андрій. Він жахнувся... Обман
розкривається. Та пізно: серце по витримує, і Олена падає на землю
мертвою...
Ну хіба можна після цього неймовірного напруження слухати монологи
Андрія, який мучиться над трупом своєї страдниці Олени, ударом ножа кінчає
з винуватцем усіх його нещасть і знов припадає до трупа коханої:
— Горличко моя, серце моє... На кого я; ти мене покидаєш на цім
холоднім зрадливім світі...
Цікава думка К. С. Станіславського про цю п’єсу і про виконавців. Він
бачив п'єсу під час московських гастролей, а поділився враженнями в дні
перебування МХАТ у Києві в 1912 році.
«У п'єсі нагромаджено надто багато страждань і введено багато зайвих
розмов і персонажів. Але задумано сильно. «Апаш-Наук» (так Станіславський
називав Бичка) страшний, та в побутовому відношенні цілком правдивий і
можливий. Коли б Кропивницький був лише режисером, а по актором і автором
крім того він зробив би з п’єсою то, що потрібно, і п'єса від цього значно
виграла б. Щодо Заньковецької, то па її маленькі плечі завалено страшний
тягар... Полегшити наполовину. Стало б багато краще. Але те, що зроблено,
говорить про величезний талант. А голосне — все своє, під початку її до
кінця. Сцени оп'яніння і божевілля — потрясаючої сили. Талант винятковий,
свій, національний... Я б сказав — істинно народний».
«На таких ролях, при тій нервовості, з якою грає артистка, можна
загинути»,— такими словами закінчував Суворій свою волику, палку рецензію
про Заньковецьку в пін п'єсі. І далі, звичайно, своє незмінне:
«Яка це Пула б чудова Офелія...»
А ми кажемо: «Яка справді чудова була вона саме в цій важкій і
хвилюючій ролі». І бажали їй дальших чудес па рідній сцені.
Тут нам необхідно повернутися до того історичного концерту,
на якому Марія Костянтинівна так дивовижно драматизувала «Тополю» свого
любимого поета.
За товариською вечерею, якою закінчився шевченківській вечір, темою
розмови була ця яскрава творча композиція. Говорили про красу й життєвість
образів, заповіданих безсмертним генієм. Говорили і про те, що від нього
«нещасне кохання» проходить червоною ниткою по всій українській
драматургії. Але дехто висловлював думку про необхідність перейти до нових
драматургічних мотивів, що дало б змогу внести пожвавлення в творчу
діяльність навіть таких видатних талантів, як «наша глибоко шановна Марія
Костянтинівна».
Серед присутніх була й. Леся Українка, яка теж брала участі, у цьому
концерті. Попа слухала зосереджено все, що говорилось, а далі мимоволі
вступила в розмову, її розумні очі були спокійні. Але почувалося, що в
мозку вже назріли якісь серйозні, як завжди глибокі, думки, що рвалися па
волю...
Я не можу передати дослівно всього, що вона сказала в цей вечір. Це не
була промова, яку виголошують оратори. Швидше це була розмова, але висновки
з неї зосталися в пам'яті.
— «Нещасне кохання»... А вкажіть мені іншу тему., яка зрівнялася б з
нею у всесвітній літературі? Воно не нами видумане, а народилося від
нещасної долі наших. жінок і дівчат. Народилося з життя, значить, не нам
його виводити зі сцени. А те, що пас позбавили права виходити з рамок
«селянського життя»,— це наше горе, та в цьому горі г. й радість: жоден у
світі театр не приділяв стільки уваги простому народові, як паш театр... І
в цьому заслуга театру, і таких його діячів, як паша любима Марія
Костянтинівна. А хто хоче дивитися «щасливе кохання» — йдіть в оперетку.
Там усі лиха кінчаються капканом. Нам з вами не по дорозі...
Вона ласкаво усміхнулась, і їй усміхнулись,
— За «нещасне кохання». І за того, хто перший звернув увагу нашого
людства на дівочі сльози! За нашого великого батька Тараса Григоровича
Шевченка!.. 1 за того, хто своїм талантом показав у безсмертних творах
трагедію жіночої та дівочої долі!
«Новаторам» довелося приєднатись до загального тосту.
Цього вечора ми відчули в простих словах, сказаних з привабливою
щирістю, якусь глибоку правду, що стояла так близько біля нас, та ми ніби
не помічали її.
Важку жіночу долю в живих, незабутніх образах показала Марія
Заньковецька. Створені істинним генієм, вони стоять перед нами, наче
вирізьблені з мармуру або виписані геніальним майстром пензля,— безсмертні
пам'ятники нашого театрального мистецтва.
Тепер нам треба розповісти про завітну і, па жаль, не здійснену творчу
мрію, яку Марія Костянтинівна берегла протягом багатьох років. Ми маємо па
увазі образ Катерини з драми Островського «Гроза».
Як і коли народилась ця мрія?
Вже в перші роки творчої діяльності Заньковецька виступила в п'єсі
Тобілевича «Наймичка» у великі її драматичній ролі Харитини. Можна було
дивуватися, яким ' чином молода, починаюча артистка могла не тільки
оволодіти, такою складною роллю в цілому, але й розробити її в таких
деталях, які доступні лише великому й досвідченому майстрові сцени. Вона не
тільки розробила свою роль у відповідності до розвитку сюжету, але
збагатила кожен акт такими «хвилинами», які, немов маяки, освітлю-г їй
трагічний шлях Харитини.
Вже в першому акті —у фразі: «За що так мучусь? Всім чужа... .Краще не
жити» — вона розкриває куточок безвихідної скорботи цієї безпомічної,
безрідної дівчини, майже дитини, яка опинилася в цупких безжалісних руках
шинкаря. Звідси, з цієї безвиході, спалахує іскорка надії, яка світиться в
звертанні до матері, померлої в .злиднях і ганьбі:
— Не вмру в корчмі, як ти вмерла. Порадуйся, мамо, за мене...
І з якою дитячою довірливістю вона цілує руку свого «рятівника», повна
віри в його добрі наміри.
В другому акті дитя починає прозрівати. Серце віщує щось недобре. І
багате вбрання «ключниці» у нового хазяїна-благодійника вже лякає її якоюсь
новою бідою. В наростаючій тривозі з наболілого серця виривається пер її І
цй стогін:
— Де ти, де... Вернись же до мене, моя пошарпана, знівечена доле,
вернись і заспокой мою душу...
Харитина на розпутті... І як .трагічно була передана ця самітність
дівчини серед чужих, ворожих і підступних людей.
Не знайшла підтримки вона і в Панаса, який не зрозумів ні її любові,
ні її страждань. Але знайшлася сила й воля кинути слова гніву і правди в
лице підлого спокусника... У голосі — ридання, в очах — ненависть.
— Нічого не треба, все кину під ноги... Ви дали мені одежу гарну,
обморочили, обдурили мене, життя моє отруїли... Спасибі за ласку. Нічого
тепер мені не треба...
Слова вилітають, як із палаючого вулкана, і вся вона— бунтівлива.
Шпурнула пишне вбрання сорому й ганьби— і ніби легше стало...
Здавалося, рана по смертельна, і очі зосереджені на слабких зорях
надії.
— Прощай, багата оселя. Бодай же й ти вся вогнем пойнялась, як ти
запалила мій спокій вогнем пекельної муки...
Кожне слово — огонь, пожар, у якому клекотіли і гнів і образа. Та
недовго. Невистачило сили на боротьбу... Самітність, ганьба, страшне
«нікуди йти»,— і зостався останній шлях: у могилу. Урвати життя, яке так
поглумилося над сиротою...
Тут кожне Слово обпалює, як розпечене залізо. І в думках про Панаса,
і в прощальному слові до матері:
— Мамо, мамо, чи чуєш ти, як стогне моя душа... Нащо ж ти мене
породила, чом ти мене маленькою не втопила?.. Прилинь же до мене з того
світу, візьми до себе замучене дитя своє. Не маю більше сили... Не маю...
І останнє слово, останній крик смертельно пораненого серця, стогін
безнадійності:
— Прощай, Панасе...
Ми навели уривок цих передсмертних стогнань, бо в них було вкладено
все те, що чулося колись із серця народного і що надавало їм якоїсь
стихійної хвилюючої пристрасті, печалі, і скорботи.
Кому судилося чути цю скорботну симфонію знеславленого, закривавленого
серця, тон ніколи не забуде її.
Щодо сценічної ситуації, тут, звичайно, почувається вплив «Грози» —
остання дія, коли Катерина робить свою смертну путь до волзького виру. Але
працюючи над роллю Харитини, Заньковецька ще не бачила «Грози» і розробила
то заключну сцену зовсім самобутньо, без сторонні х впливів.
Незабаром одначе, буваючи в Петербурзі і Москві, Марія Костянтинівна
бачила «Грозу» декілька разів з такими видатними виконавцями ролі Катерини,
як Стрепетова і Федотова. Роль Катерини дуже зацікавила Марію
Костянтинівну, особливо у виконанні Стрепетової. По характеру свого
геніального й самобутнього обдаровання вона ближче, ніж інші, підходила
саме до того образу, який уже виникав у творчих думках Марії Костянтинівни.
Одного лише бракувало у хвилюючому образі Катерини — Стрепетової: тієї
буйної краси, якою дихав цей образ у Островського... щоб «бунт» Катерини
Страницы: 1, 2, 3, 4
