теж наказ: прослідить, щоб неодмінно за 3 години учитель вибрався з школи.

Виявилось пізніше – надіслано було йому вчительську характеристику.

Відправили його до Драбівської школи.

На перший погляд, ніби йшло на добро: тут і шкільний будинок кращий,

і класи ліпше обладнані, але сум охопив Степана Васильовича: “Два вчителі –

поповичі, два законовчителі – попи, учителька – попівна. Між ними я –

селюк, пролетар.” Сіре, нецікаве існування вчителі урізноманітнювали

пияцтвом, грою в карти. Все це відбувалося в учительській, де, не маючи

квартири, мусив мешкати Степан Васильович. Важкі думи обсіли його. Ось уже

в скількох школах Київщини та Полтавщини працював і майже повсюдно одне й

те саме… “Я чув слова: учительства – то є благородна місія, учитель – то

трудівник чесний, народна нива, народна користь – “світильник цивілізації”.

Як огидли мені ці слова, як боляче вражають вони мене, яка зла, яка гірка

іронія почувається мені в них…

Учитель – то єсть вимучена, скалічена і фізично, і морально людина з

порушеним до болю чуттям; учитель – мученик, і краща частина суспільства

дивиться на його, як на мученика, як на каліку, з своїм противним жалем.

…Скиньте з нас сумні шати, дайте нам змогу працювати просто й чесно,

дайте нам людського життя, бо ми не хочемо бути каліками… Дайте нам хліба і

світу, бо ми люди, як і усі… Ви одіваєте нас у шати подвижників, але

знайте, що не сього нам треба, і на вашій совісті ми будемо стояти

обідрані, голі, голодні, темні і забиті примари, ми, народні посланці,

найкращий цвіт і сік нашого народу.

Та я ж не хочу бути мучеником з-за одної пустої й навіть смішної мрії… Бо

те, що пише й говоре про учителя ота солодка інтелігенція, - то пуста мова,

перехвачена, що дзвонить у дзвін і не зна, по чому.

Скажіть мені, що може доброго зробити для народу отой нещасний,

слабий, темний учитель, що мусить бліднути перед всякими гудзями та

кокардами, кому всякий сільський інтелігент як милостиню подає кінчики

своєї руки, той, що нема йому просвітлої години у боротьбі з нуждою за

насущний кусок той? Яке він добро зможе зробити людям? Забитий, загнаний, з

вимученим лицем, з боязким хворобливим блиском в очах, завше безмовний,

завше покірний. Та чи се ж той чоловік, що сміливо повинен вести до світу,

до правди?.. Хто піде за ним?..

Багато я бачив таких обездолених, даремних трудівників між літніми

вчителями, і бачу, і знаю, що коли остануся учителювати – і мене така доля

чекає… мене страх бере, мурашки поза спиною проходять – й пориває бігти,

тікати… бігти куди-небудь, хоч в писарі, хоч торгувати за прилавком, хоч

навіть у старці, аби втекти від того імення – учитель… Я ще молодий, в мене

є здібності, енергія. Ні, я ще поборюся за кращу долю…”- писав Степан

Васильович у своєму щоденнику.

Прагнучи розширити свою освіту, Панасенко в 1904 році вступає до

Глухівського вчительського інституту, який жартома називали тоді мужицьким

університетом. “Сумна була ця школа, - згадує він. - Це був тупик, в який

заганяли тих селянських учителів, які прагнули вищої освіти… Це була

похмура, ділова казарма, де, крім академічного навчання, не було доступу

нічому другому”.

В тривожній і грізний час випало вчитися Степану Васильовичу. 1905

рік сколихнув усю імперію. Розгорнувся масовий робітничий рух, який

невдовзі переріс у збройну боротьбу. “Кривава неділя” 9 січня 1905 року

прискорила вибух революції. На вулицях міст виростали барикади. Горіли по

селах поміщицькі маєтки, економії. Революційний пролетаріат Росії взяв до

рук зброю, щоб повалити самодержавство.

Свіжі подихи революційної бурі донеслись до Глухова. Застрайкували

студенти, вимагаючи від адміністрації реорганізувати казармений режим,

оновити систему викладання, змінити інститутські порядки. Одним з

ініціаторів і керівників страйку був Степан Панасенко.

Царській уряд чинив люті розправи над повсталими. Повсюдно гриміли

постріли, свистіли нагаї каральних експедицій. До каторжного Сибіру

потяглися довгі валки закутих у кайдани революціонерів, борців проти

самодержавства.

Вщух страйк в інституті. Студенти один по одному відійшли од

революційної діяльності, скорилися, принишкли. Надії на поліпшення навчання

в інституті розвіялись. Степан Панасенко забирає документи і знову їде на

село вчителювати. Придушивши революцію, царизм посилив репресії і проти

народної школи. Та навіть в умовах лютої реакції педагог-народолюбець не

занепав духом. Більше того – в селі Брусовому на Полтавщині, знехтувавши

царською забороною, він навчає дітей рідної мови.

І знову місцеві власті почали переслідувати “неблагонадійного

вчителя”.

Степан Васильович давно мріяв потрапити в робітниче середовище. Він

добивається переведення в село Щербинівку на Донбасі, яке було одним з

центрів Горлівського збройного виступу робітників і шахтарів у грудні 1905

року. Він підтримує тісні контакти з революційними робітниками

Щербинківського рудника, передає на шахти нелегальну політичну літературу.

За спогадами старожилів Щербинівки, Панасенко передав шахтарям російський

текст пролетарського гімну “Інтернаціонал”, який виконувався під час

мітингів і демонстрацій.

Але не встигає і придивитися до бурхливого шахтарського життя, як

його разом з іншими вчителями за куркульським доносом арештовують і

запроторюють до Бахмутської тюрми, де йому довелося просидіти півтора року.

У тюрмі Панасенко познайомився з багатьма політичними в’язнями.

Особливо щиро заприятелював з осетином Олексієм Хостнаєвим. Поет у душі,

той знав силу-силену казок рідного народу, вечорами розповідав їх. Згодом,

на волі, вчитель-українець запише ті осетинські казки, літературно опрацює,

надрукує. Довго й терпеливо Степан Панасенко навчав свого побратима

грамоти, читав йому “Кобзаря”.

Польовий суд виправдав Панасенка. Та в цей час його звалив тиф. Ледве

оклигавши, вийшов з лікарні. Куди тепер? Учителювати йому заборонили.

Поїхав до матері а Ічню. В старій напіврозваленій хаті вона сама доживала

віку, тяжко бідуючи. Батько помер, брати і сестри декотрі поодружувалися,

інші подалися в найми, на заробітки.

Панасенко живе з приватних уроків. Скромної платні вистачало, щоб так-

сяк перебиватися. Вдень допомагав матері, а вечорами та вночі писав.

Працював запоєм, гарячково, до самозабуття. Часто й світанок заглядав у

маленькі віконця, а він не міг одірватись від столу.

Раніше Панасенко думав, що, вчителюючи, він дасть своєму скривдженому

народові найбільше користі. З любов’ю захоплено віддавався він педагогічній

праці. Любив дітей і з усіх сил старався висівати і їхні душі добірні зерна

правди і науки.

Тепер йому дорога в школу заказана. Але він жодного дня не сидітиме

склавши руки. “Вирішив: так жити не можна, треба боротись. Та як? За зброю

для такої боротьби я вирішив узяти слово”, - писав пізніше Панасенко.

…Його шлях у літературу почався ще в сільській школі, коли складав

свої перші вірші, наслідуючи Шевченка, Пушкіна, Кольцова. Інтернатське

життя в семінарії мало сприяло літературним заняттям. Правда, його класні

твори, часто писані в художній формі, до сліз зворушували викладача

словесності.

У перші роки вчителювання Панасенко веде щоденник – “Записки

вчителя”, нотуючи туди все пережите й бачене. В ньому подибуємо цікаві

епізоди, які згодом письменник розгорнув у новели, повісті.

В Ічні Панасенко по-справжньому взявся до літературної творчості.

Життя сільської бідноти, сільських інтелігентів (насамперед учителів),

дітей, підлітків – ось що стало об’єктом його письменницьких інтересів.

Улюблений жанр письменника – оповідання. Над кожним з них він довго працює,

до блиску шліфуючи кожне слово. Одважившись надіслати написане до

української газети “Рада”, яка виходила в Києві (1906-1914рр.). Там і

з’явилися друком перші твори – оповідання “Роман”, “Голодному й опеньки –

м’ясо” (згодом перейменоване на “Мужицьку арихметику”), “Пацанок”, “Вова”,

“В темряві”, “У панів”, “На чужину”, “З самого початку”. У педагогічному

журналі “Світло” одночасно друкуються оповідання “Вечеря”, “Над Россю”. Ці

оповідання друкувалися під прибраним іменем - Степан Васильченко.

Всі ці твори одразу привернули увагу читачів соціальною

загостреністю, актуальністю тематики і художньої досконалістю.

Праця в газеті “Рада”

Редакція “Ради” запропонувала Васильченкові постійну роботу, і в 1910

року він переїздить до Києва.

Письменник виразно демократичного спрямування, Васильченко не поділяв

буржуазно-ліберальних поглядів співробітників та видавців газети. Він часто

ловив на собі зневажливі погляди панків-лібералів, які опікали газету. Але

ж це була єдина щоденна українська газета, що виходила після революції 1905

року. І Васильченко погодився працювати в “Раді”. Адже тут друкувалися такі

письменники та діячі української культури, як М.Коцюбинський, А.Тесленко,

М.Лисенко…

Виходець з гущі трудового народу, Васильченко завжди прагнув чесно

служити йому. Проте дещо він поверхово розумів складність класової боротьби

на Україні. Національні проблеми письменник розглядав інколи відірвано від

соціальних, класових. Тому поряд з такими творами, як “Мужицька арихметика”

, “На чужину”, де дається виразний соціальний підтекст, він пише й

оповідання (“Під школою”, “Інспектор” та інші), статті (“Народна школа і

рідна мова на Україні”, “В сучасній школі”), у яких йдеться тільки про

педагогічну необхідність викладання в народних школах рідною мовою.

У газеті Васильченко веде відділ театральної хроніки. Невисокої

платні, яку він одержував, ледве вистачало, щоб якось зводити кінці з

кінцями. Мешкав він у дешевий квартирі на Солом’янці, убогій околиці міста,

на роботу й з роботи ходив пішки, бо витрачати гроші на візника для нього

було б надмірною розкішшю.

Васильченко був завжди невибагливий в побуті. Він дбав про найсвятіше

– творчість, любу серцеві літературну працю. Письменник наполегливо працює.

У літературу він прийшов з багатим життєвим досвідом. Роки вчителювання по

селах Київщини та Полтавщини, революційні вихори 1905 року, поневіряння в

тюрмі, зустрічі з безліччю людських доль і характерів – усе це визначило

тематичний діапазон письменника.

Та, крім життєвої школи, була ще й літературно-мистецька, в якій

формувався небуденний талант Васильченка – майстра слова, художника-

реаліста.

За порівняно короткий час ім’я Степана Васильченка стало досить

популярним. Найкращі його твори з учительського життя, про селян та їхніх

дітей здобули визнання серед широких читацьких кіл.

Окремою збіркою твори Васильченка вперше побачили світ у Києві 1911

року. В маленькій книжечці “Ескізи” було надруковано всього три новели

(“Роман”, “У панів”, “Мужицька арихметика”).

У 1913 році в Києві вперше ставили п’єсу Степана Васильченка “На

перші гулі”, яку він написав у дарунок українській селянській молоді, що

після того так нашуміла скрізь по маленьких і великих сценах по Україні.

Прекрасно обставлена, п’єска зробила на публіку надзвичайне враження.

Молодь була очарована. Казали, що в залі весь час одчувався подих таланту.

“Я дивився виставу з гальорки, гадаючи таким чином краще сховатись на цей

час од знакомих. Проте мене в кінці вистави студенти викрили і впорядили

овацію. Три курсистки піднесли мені букет квітів. Я спершу сховав його на

грудях під пальтом. Курсистки почали протестувати, прохати, щоб я ніс його

одкритим. “Ми, бідні курсистки, - казали вони, - купили ці квіти на останні

свої копійки, а ви так їх зневажаєте”. Довелось вийняти. Була сумна доля

того букета. Надворі стояла негода, дощ, грязь, а жив я на Солом’янці.

Хотів взяти візника – не поїхав. “Ти мені заплатиш полтинник, а шапка в

мене стоїть троячку”. На Солом’янці вночі нападали на візників і грабували

шапки. Три рубля! – загилив він мені ціну. Довелося тьопати пішки, під

дощем. А темно, хоч бий у око. Збираючись на Солом’янську гору, я

посковзнувся і так брязнув кілька разів букетом об шлях, що, увійшовши у

свою квартиру, побачив, що в руках у мене був один деркач: всі головки в

букеті поодлітали. Це були мої лаври… Шкода була викидать! Довго стояли

вони в мене без головок…”- згадував пізніше Степан Васильченко.

Друга книжка – “Оповідання” – більша за обсягом ніж перша, мала вийти

в 1914 році, але була затримана царською цензурою, якій видався підозрілим

її демократизм. Лише через рік вона пішла в люди. А сам автор в цей час

перебував далеко від Києва, на фронтах імперіалістичної війни.

Роки імперіалістичної та громадянської війни

Командир саперної роти Степан Васильченко воював на Галицькому,

Двінському, Румунському фронтах. Страшним пеклом видалися письменнику три

роки, коли він гибів на передових позиціях. У хвилини затишшя все бачене й

пережите нотував до свого “Окопного щоденника”. Жахи імперіалістичної війни

письменник відобразив у новелах “Русин”, “Чорні маки”, “Отруйна квітка”,

“На золотому лоні”, “Під святий гомін”. У них на похмурому тлі зображено

страдника-солдата в сірій шинелі. Чорна мара смерті всюди чигає на людей.

Тут письменник вдався до нових для нього мистецьких засобів, ускладнених і

умовних. Оповідання населяють образи-символи, в них багато похмурого,

песимістичного.

Роки імперіалістичної війни, а потім громадянської війни стали для

Васильченка часом ідейних випробувань. Як інтелігент-демократ він у своїх

творах викриває імперіалістичну сутність світової війни, із

загальнодемократичних позицій висловлює протест проти її страхіть, правдиво

передає глухий протест і навіть одверті прокльони широких мас на адресу

тих, хто кидав їх як гарматне м’ясо в саме пекло бійні. Однак письменник і

в дні перебування на російсько-німецькому фронті, і пізніше, коли було

повалено царизм, а згодом і буржуазний Тимчасовий уряд, не зміг до кінця

зрозуміти характер суспільно-політичних подій, що відбувалися, зокрема, й

всесвітньо-історичне значення Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Не випадково в перші післяжовтневі роки він намагається відійти вбік від

непримиренної боротьби між трудящими і контрреволюцією, перебуває певний

час у полоні вузько національних ілюзій, викликаних, зокрема, активізацією

української націоналістичної буржуазії.

У перші пожовтневі роки Васильченко стояв осторонь бурхливих подій,

що вирували навкруг. Це позначилось і на його творчій активності: в час

революції та громадянської війни він майже нічого помітного не написав.

Останні роки життя

Однак популярність Васильченка як письменника зростала, бо протягом

1907-1920 років вийшли численні збірки його дореволюційних новел та

повістей. Васильченка обирають делегатом на військові з’їзди. Незабаром

письменник демобілізовується через хворобу серця, деякий час живе в рідній

Ічні, а потім знову переїздить до Києва.

Влітку 1920 року Васильченко як кореспондент подорожує з хоровою

капелою “Думка” по Лівобережній Україні. Пильне око письменника помітило,

як серед руїн, нестатків, зубожіння пробиваються паростки нового,

соціального життя. Зустрічаючись із робітниками, селянами,

червоноармійцями, Васильченко захоплювався їхньою мужністю і твердою вірою

в світлий завтрашній день, у побудову нового світу. Свої враження він

занотовує в щоденнику, який назвав “З піснею крізь вогонь і воду”.

“Здавалось б, - пише Васильченко, - що в ці часи людей, які перебувають в

самому диму історичних великих подій…, людей, які творять історію, які

захоплені героїчною боротьбою і перебувають увесь час серед незвичайних

обставин великої революції, менш за все повинна цікавить скромна народна

побутова пісня і взагалі мистецтво…” Але “пісня чарувала їх далеко більше,

ніж когось іншого”.

Подорож з хоровою капелою засвідчила, що Васильченко в перші ж роки

радянської влади з радістю зміцнює свої зв’язки з революційною дійсністю, з

новим ладом, який утверджував народне мистецтво і відкривав шлях мистецтву

до народу. Васильченко повернувся з подорожі збагачений враженнями, ідейно

та політично змужнілий. Нові світлі обрії відкрилися перед ним. Уже відомий

письменник, він стає вихователем і вчителем дітвори. “Після перших бур,

коли в порожній школі почали з’являтися перші учні, я пішов після такої

довгої перерви знову за вчителя, тепер уже в нову, українську школу. Не

кидав також і літературної роботи”, - розповідає письменник у нарисі “Мій

шлях”.

Спочатку він – вихователь дитячого будинку, потім (1922-1928)-

учитель 61-ї трудової школи імені Івана Франка в Києві. Його, щирого й

привітного, вимогливого й доброзичливого викладача української мови та

літератури, незмінного керівника шкільного драматичного гуртка, любили

учні, поважали батьки. Працювати було важко, та він мужньо долав труднощі і

навчав цього своїх вихованців. “Немає взимку дров, немає потрібного

реманенту, немає приладдя, убогий фізичний кабінет, майже порожня

бібліотека…- писав Васильченко. - Але школа бадьоро дивиться вперед”.

Степан Васильченко, як ніколи, був оптимістично настроєний. Скромний

і коректний, він тихо сяяв внутрішньою усмішкою, що так принаджувала до

нього людей. Говорив неквапливо, розважливо. Більше любив помовчати.

Сучасники згадують, як він, бувало, прийде в редакцію журналу “Нова

Страницы: 1, 2, 3, 4