в Приазов'ї. Отож вирішили прориватися на Дон без скарбів, а їх приховати
до кращих часів у надійному примітному місці. Залишки ж від вогнищ закопали
в землю і замаскували, щоб не привертати до цього місця уваги.
Після зруйнування Запорозької Січі Петро Калнишевський підпільно проводив
роботу по встановленню контактів з тією козацькою старшиною, яка залишилася
йому вірною, аби самовільно відновити Січ в іншому місці за межами
Російської імперії, за що й був засуджений до смертної кари з заміною її
довічним ув'язненням у Соловецькому монастирі. На такі роздуми наводить ця
публікація та інші факти. Звичайно, це гіпотеза, не більше, але — не
позбавлена логіки. Ось цей лист Потьомкіна до цариці:
«Всемилостивейша государиня!
Вашій імператорській величності відомі всі дерзновенні вчинки колишнього
Січі Запорозької кошового Петра Калнишевського і його спільників судді П.
Головатого і писаря І. Глоби, коїх підступне буйство настільки велике, що
не дерзаю вже я, всемилостивейша государиня, переліченням оного чіпати
ніжне й людинолюбне ваше серце, а при тому не знаходжу ані найменшої
потреби приступати до будь-яких досліджень, маючи явним доказом справжні до
старшини ордери, що свідчать великість злочину їх перед освяченим вашої
імператорської величності престолом, котрою, за всіма цивільними,
громадськими і по- літичними законами заслужити, по всій справедливості,
смертну кару. Та як постійна блискучої душі вашої супутниця
добросердечність перемагає суворість злості сумирним і материнським
виправленням, то й відважувався я всепідданіше уявити: чи не зволите ви
височайшим указом згаданим підданим праведному суду вашому в'язням, котрі
відчули тягар-свого злочину, оголосити милосердне вибавлення їх від
заслуженої ними покари, а замість того з відомої вже небезпеки від
ближнього перебування їх до колишніх запорозьких місць, повеліти відправити
на вічне утримання в монастирі з коїх кошового — в Соловецький, а інших у
розташовані в Сибіру монастирі, з забезпеченням за рахунок конфіскованого
колишнього запорозького майна; кошовому по карбованцю, а іншим по
півполтини на день. Залишки ж потім повернути, за всією справедливістю, на
задоволеная розореним ними вірнопідданих ваших рабів, кої, корячись
божественному вашому розпорядженню, зносили буйство колишніх запорожців без
найменшого опору, чекаючи ви--бавлення свого від десниці вашої і потерпівши
збитків більше ніж на 200 000 карбованців, коїм і не залишу я співрозмірне
робити задоволення, всемилостивійша государиня.
Вашої імператорської величності вірно всепідданіший раб князь Потьомкін».
На дійсному підписано власною рукою її і. в. так: «Бути по цьому».
14 травня 1776 р.. Царське Село».
Промовистий документ — варто звернути увагу на підкреслені автором слова,
які переконливо свідчать про причину заслання в далекі краї і про те, що
суд був-таки якийсь. Треба зауважити, що на утримання кошового Петра
Калнишевського було виділено астрономічну на той час суму, якщо врахувати,
що на харчування одного монаха Соловецького монастиря витрачалося всього
дев'ять карбованців на рік (менше трьох копійок в день, а точніше — дві з
половиною). Це свідчить, що головною метою ув'язнення Калнишевського і його
соратників була, насамперед, надійна, абсолютна, я б сказав, герметична
ізоляція їх від України. Розташований на островах північного Білого моря,
відрізаний від материка, Соловецький монастир якнайкраще відповідав такому
призначенню.
8 червня 1776 р. урядовий сенат повідомив Синод про рішення, цариці й
наказав, оголосивши Калнишевському з соратниками указ, негайно відправити
Калнишевського в Соловецький, Глобу — в Туруханський, Головатого — в
Тобольський монастирі «під найсуворішим наглядом від одного місця до
другого військових команд». Між іншим, усі троє—кошовий, Глоба,
Головатий—фігурували в доносі П. Савицького в січні 1767 р. Випадковий
збіг? Не думаю. За пропозицією Потьомкіна, Синод наказав монастирським
властям, щоб «утримувані були в'язні сії безвипускно з монастирів і
віддалені були б не лише від листування, але й від будь-якого з
посторонніми людьми спілкування». 10 червня 1776 р. Синод надіслав
настоятелю Соловецького монастиря Досифею і Тобольському архипастирю
Варлааму відповідні укази — стосовно ж Петра Калнишевського додатково
розпорядився начальнику тюрми «надісланого туди в'язня утримувати під
неослабною вартою солдатів, які перебувають у тому монастирі». Дуже,
мабуть, боявся царизм 86-літнього колишнього кошового, якщо забезпечив йому
аж потрійну охорону — море, монастирську тюрму на острові та ще й постійну
варту біля дверей камери.
25 червня 1776 р. конвой з семи чоловік, секунд-майор А. Пузирев-ський,
унтер-офіцер і п'ятеро солдатів — повезли Калнишевського з Москви до
Архангельська. Вони прибули туди 11 липня 1776 р. і, най-нявши за двадцять
карбованців пароплав у купця Вороніхіна, переправилися на Соловки — разом з
додатковою охороною; сержантом і трьома рядовими, котрих виділив
архангельський губернатор Є. Головцин для посилення нагляду за в'язнем.
Отже, Петра Калнишевського охороняли в морському плаванні, крім екіпажу,
десять військовослужбовців царської армії.
ЗО липня настоятель Соловецького монастиря Досифей доповів у Синод, що
він прийняв арештанта Калнишевського для утримання його згідно з царським
указом. Тут, у нелюдських умовах, судилося останньому кошовому проіснувати
27 років,
Не може бути, що Калнишевський повернувшись до Гетьманки після того, як
було зруйновано Січ, подався згодом до цариці, як сказано в легенді.
Стосовно Катерини II у нього не було ілюзій, він добре знав ціну «монаршої
ласки». Зрештою, вже арештований, він міг би звернутися до неї з проханням
про помилування, з каяттям, і ймовірно, що цариця могла б зайвий раз
продемонструвати своє «людинолюбне серце», «простила б» 86-річного
дідугана. Калнишевський не зробив цього ані під час арешту, ані під час 25-
річного ув'язнення. Ймовірно, що він був заарештований восени 1775 р. за
спробу відродити Січ десь в іншому місці. Ні, не покірною жертвою царської
сваволі був Петро Калнишевський, а мужнім і свідомим борцем за кращу долю
України, і це, на мою думку, вивищує його героїчну постать у наших очах.
Про нього можна сказати словами Т. Шевченка:
«Караюсь, мучусь, але не каюсь!»
Звичайно, він був дитям свого часу, обстоював інтереси козацької
верхівки, ігноруючи вимоги сіроми, про це свідчать кілька повстань і
заворушень на Січі під час його правління і замах на його життя козаків
Щарбинівського куреня 1770 р. Важко було догодити всім та ще й керувати
свавільною волелюбною громадою, яку являв собою Кіш Запорозький.
Петро Калнишевський був багатою людиною, володів 16 тис. голів худоби.
Під час арешту в його зимівниках та хуторах було описано 639 коней, 1076
голів великої рогатої худоби, 14045 овець, 2175 пудів збіжжя. За своє життя
він фінансував будівництво п'яти церков на Роменщині, в Межигірському
монастирі біля Києва, на Запорожжі, робив їм та монастирям багаті дарунки.
Є в Роменському краєзнавчому музеї коштовне Євангеліє, яке Петро
Калнишевський подарував церкві свого рідного села Пустовійтівка. Про цей
подарунок останнього кошового отамана Запорозької Січі знає цілий світ.
Свого часу вартість його була 600 карбованців золотом (за коня давали не
більше п'яти). Більше пуда срібла пішло на оправу, довжина якої понад 62
см, ширина—32 см, товщина—10 см. Виготовив його київський майстер Іван
Равич. Ось як описує цей шедевр у книзі «Українське золотарство» М. 3.
Петренко: «Споріднену з народним мистецтвом орнаментику має срібна оправа
Євангелія з дарчим написом останнього кошового отамана Запорозької Січі
Петра Калнишевського, яке зберігається в Роменському краєзнавчому музеї
(інвентарний номер 8803). Тут ми бачимо орнаментальні мотиви (розетки,
пагінці рослин), дуже близькі до прикрас Покровської церкви села Сорочинці,
а також Преображенського собору в селі Мгар на Полтавщині. Наріжники
чільної сторони оправи Євангелія зроблені у формі овальних вінчиків,
характерних для київських оправ. Простір між клеймами орнаментований
оригінальними стеблами стилізованої трави й аканта. Дуже цікаві прикраси
спідньої дошки. Наприклад, пуклі тут виконані у вигляді майолікових
розеток, типових для будов України XVIII ст. Між дрібненьким стилізованим
листям розсипані купками сніжинки. Корінець прикритий орнаментальною сіткою
з густого плетива лози».
А дарчий напис вигравійовано в нижній частині передньої обкладинки: «Сія
книга Євангелія іздєлана коштом войска Запорожского низового судії
військового Петра Івановича Калнишевського». 1760 р., коли виготовлено
пам'ятку, Калнишевеький ще був суддею — вперше кошовим отаманом він став
1762 р., а до «судійства» він тривалий час був військовим осавулом.
Будучи кошовим, він збудував на батьківщині в Пустовійтівці церкву Святої
Трійці. Збереглися документи: «В духовну протопопію роменську управу
доповідь. Війська запорозького низового пан кошовий отаман Петро Іванович
Калниш, в селі відомства протопопи роменської Пустовійтівці, в якому він,
пан кошовий, народився, від свого кошту власного знову дерев'яну, в ім'я
пресвятої Трійці церкву на місті вольному збудували...» «...В духовну
роменську управу доповідь. Відомства протопопії роменської, в приході
троїцькім пустовійтівськім закладена в минулому 1773 р. дерев'яна церква,
на місці напівзруйнованої, знову будувалася всім коштом до єдиної останньої
потреби цього села Пусто-війтівки уроженця, Січі кошового отамана Петра
Калниша і збудована вже до самих верхів».
З наведених документів видно, що Петро Калниш вдруге фондував будівництво
церкви.
Після Великої Вітчизняної війни церкву перебудували на клуб. Нині залишки
її перебувають у занедбаному стані, вона конче потребує відбудови й
реставрації.
1929 р. доктор мистецтвознавства професор С. Таранушенко дослідив
Троїцьку церкву в Пустовійтівці — змалював і зробив креслення,
сфотографував (на сьогодні збереглося 5 фотокарток). Фахівці вважають цей
храм, споруджений 1773 р., одним з шедеврів української архітектури.
На кошти Петра Калнишевського збудовано й грандіозну дерев'яну Покровську
церкву в Ромнах, освячену 1770 р. Як встановив краєзнавець Ф. І. Сахно, її
споруджували, починаючи з 1764 р., майстри теслярського цеху містечка
Смілого І. Босик, М. Руденко, С. Дзюба, Т. Тертишник, Т. Лихола з
помічниками — цих зодчих нарадив Петру Кални-шевському його брат Семен,
священик Миколаївської церкви в Смілому, котру вони перед цим спорудили.
Покровську церкву будували шість років, датування її 1764 р. викликає
сумнів, бо на той час Петро Калнишевеький кошовим не був, а став ним
наступного року. Як вважає головний архітектор Філадельфійського
університету (США), куратор виставки і автор її каталогу «Дерев'яні храми
України. Шедеври архітектури» (Нью-Йорк, 1987) Тит Геврик: «Найвизначнішою
спорудою Полтавщини була церква св. Покрови, ЗО метрів заввишки, в Ромнах
(1764), збудована на замовлення останнього кошового Запорозької Січі Петра
Калнишевського і Д. Чорного (над головними дверима церкви було вирізано
напис: «...сооружен храм се во имя Покрова Богоматері коштом й старанием
воиск запорожским кошевого благородного гидина Петра Калнишевського й
Давида Чорного в лето...»). Побоюючись, що російська царська адміністрація
її зруйнує, 1908 р. стародавню церкву перенесли до Полтави, де вона згоріла
1941 р. під час другої світової війни.
На будову церкви св. Покрови вплив мала архітектура тодішніх київських
мурованих церков. Провідний спеціаліст у галузі народного й професійного
українського зодчества Тит Геврик із США так оцінює цей шедевр: «Одним з
найкращих зразків іконостасів був у церкві св. Покрови в Ромнах (скульптор
С. Шалматов, 1768—1773). Він був виконаний винятково розкішно в стилі
рококо, типовому для українського сницарства (різьблення по дереву),
середини XVIII ст. Іконостас з чотирьох рядів був настільки високий, що
деталі його верхівки, увінчаної скульптурною композицією Отця небесного
серед хмар і путтів, ледве можна було розглядіти з землі. В третьому ряді
цього іконостасу були дерев'яні статуї на консолях св. Захарії, св. Аарона,
св. Іоанна Хрестителя і св. Євангеліста. В першому (намісному) ряді були
чотири статуї з липового дерева, розміром на три чверті повного зросту; Там
були св. Миколай, Діва Марія, Ісус Христос і Покрова Пресвятої Богородиці.
На половинках царських воріт було вирізьблено сцену Благовіщення, а над нею
— голуба, символ святого Духа. Цю композицію завершувало зображення міста з
лівобережною дерев'яною церквою та Розп'яття, увінчане короною. Над бічними
дверима іконостасу також були вміщені корони».
Про унікальність цього витвору можна судити хоча б з того, що видатний
майстер С. Шалматов працював над ним майже п'ять років, тоді як у
середньому робота над великим бароковим іконостасом забирала від двох до
трьох років. Чому ж російсько-царська адміністрація і церковні власті мали
намір знищити Покровську церкву в Ромнах? Либонь тому, що була вона надто
вже українська, козацька — такий собі символ славного минулого краю. Під
керівництвом урядовців єпархії Російської Православної церкви ще до 1917 р.
було знищено або перероблено багато старих храмів. Ще 1803 р. Синод РПЦ
заборонив будівництво рублених церков українського типу. Російська церковна
влада також заборонила прикрашати іконостас скульптурами, коронованою Дівою
Марією (це стосувалося й придорожніх каплиць) — ці особливості української
церкви були, на думку царських і церковних властей, неправославними,
схизматичними, отже, небажаними.
Петро Калнишевський мав що втрачати, однак усе одно не примирився з
царською сваволею і підступністю.
А в Україні тим часом окупанти ділили здобич — загарбані землі Коша
Запорозького. По 100 тис. десятин пожалувала цариця Потьомкіну і князю
Прозоровському, генерал-прокурор князь Вяземський, один з авторів
антикозацького маніфесту, одержав 200 тис. десятин землі, на якій колись
знаходилася і сама Запорозька Січ, перейменована на Покровську фортецю.
Згодом ці землі стали власністю німецького барона Штігліца. Решту земель
поділили між новоспеченими й «столбовими» дворянами, офіцерами царської
армії, поміщиками та іноземними переселенцями-колоністами.
Доля ж Калнишевського стала таємницею для всіх, за винятком царського
двору, причетного до його арешту і ув'язнення. Колишні запорожці склали
легенду про те, що їхній останній кошовий втік до Туреччини, там одружився
і навіть мав сина. Інша ж легенда розповідає, що Калнишевський оселився на
Дону, про це ж свідчить і тогочасна пісня:
Ой, полети ж ти, та чорная галко,
Та й на Дон рибу їсти.
Ой, принеси нам, ти чорная галко,
От Калниша вісті.
Та вже ж мені не летіти
Та вже ж мені не носити
От Калниша вам вісті.
А Калниш тим часом карався в одному з найстрашніших казематів "
Головленкової вежі Соловецького монастиря. Історик М. Колчин, котрий у 1880-
х роках був монастирським фельдшером, так описує камеру цього в'язня:
«Перед нами маленькі, аршина два (один аршин—71 см) двері з крихітним
віконечком посередині; двері ці ведуть до житла в'язня, куди ми і входимо.
Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли, завдовжки аршина чотири,
завширшки сажень, висота при вході три аршина, у вузькому кінці — півтора.
При вході праворуч ми бачимо лаву — ложе для в'язня... На другому боці —
залишки розламаної печі. Стіни... сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У
вузькому кінці кімнати знаходиться маленьке віконце вершків шість у
квадраті, промінь світла, наче крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно
освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було лише в
найсвітліші дні й то з великим напруженням зору. Якщо ув'язнений пробував
крізь це вікно подивитися на світ божий, то його погляду відкривалося саме
кладовище, що знаходиться просто перед вікном. Тому, хто бував близько
півгодини в задушливій атмосфері каземату, ставало душно, кров приливала до
голови, з'являлося якесь безмежне відчуття страху. В кожного, хто тут
побував, навіть найсуворішої людини, мимоволі виривається з грудей якщо не
крик, то тяжке зітхання і з язика злітає запитання: «Невже тут можливе
життя?» Невже люди були настільки міцні, що зносили роки цього домовинного
існування?»
Крім того, в камері протікала стеля, про що свідчить письмова доповідь
від 12 жовтня 1779 р. намісника, знайдена в монастирському архіві: «За
багаторазовим мене проханням П. І. Калнишевського для потреби йому до
виправлення і перекриття келії, в якій він живе, що від дощу велика теча
відбувається, від чого і одежа в нього гниє, і просить ваше
високопреподобіє наказати особливо, понад монастирських найнятих у
теслярську роботу робітних, на його рахунок найняти чотирьох чоловік і
навесні з іншими монастирськими робітними надіслати з вказівкою на його
ім'я, хто і якими цінами». Так, за власні гроші Калнишевський відремонтував
свою камеру.
Його тюремний режим відзначався особливою суворістю. У «Відомості про
колодників, що утримуються в Соловецькому монастирі», написано: «Петро
Калнишевський з 1776 р., липня 29. За наказом Потьом-кіна, за височайшим
повелінням для утримання безвихідно із монастиря і позбавлення не тільки
листування, а й усякого з сторонніми особами спілкування, під пильною
вартою солдатів, що знаходяться в монастирі»,— ці слова постійно писав
архімандрит у відомостях, які він регулярно посилав до Синоду. За
переказами, останнього кошового виводили з камери до церкви лише тричі на
рік: на Великдень, Преображення Господнє і Різдво, але в архівах не
знайдено підтвердження навіть цьому.
Влітку Калнишевського позмінно охороняло четверо солдатів,— при інших
в'язнях було по двоє: взимку біля його каземату № 15 чатувало троє — біля
всіх інших по одному. Калнишевського стерегли ті ж самі найнадійніші
охоронці: В. Соханов, А. Михайлов, І. Матвєєв, В. Не-стюков. Вони
одержували гроші для харчування бранця — один карбованець на день — і
купували йому ту їжу, яку він замовляв. Про це свідчать записи в «Зошиті,
даному конторою монастирського правління казначею ієромонаху Іоанну, для
запису видачі харчових грошей колишньому Січі Запорозької кошовому Петру
Кальнишевському».
Отже, матеріальної скрути цей в'язень не відчував: відомо, що
Калнишевський на згадку про себе подарував Соловецькому монастирю коштовне
Євангеліє вагою понад 34 фунти срібла вартістю 2435 карбованців. Після
шістнадцятирічного перебування в казематі Головленкової тюрми його перевели
в кращу камеру поряд з кухнею, де він пробув ще дев'ять років. І лише
указом нового царя Олександра І від 2 квітня 1801 р. Петру Калнишевському
було «даровано прощення» і надано право обрати собі місце проживання на
свободі за власним бажанням.
110-літній в'язень, котрий за 25 років перебування в одиночках, як
твердять перекази, осліп, нарешті став вільний. Указу від 2 квітня
передувала перевірка списків ув'язнених всієї імперії. Такий список
направив і архангельський генерал-губернатор Мезенцов на розгляд уряду —
той звільнив з Соловецької тюрми лише двох: одним з них і був Петро
Калнишевський. Вже у відомості арештантів за березень 1801 р., направленій
Соловецьким монастирем до столиці, навпроти прізвища Калнишевського
зазначено: «прощений». Указом від 2 квітня 1801 р. ліберальніший цар
Олександр І скасував Таємну експедицію і звільнив багатьох
в'язнів—починалося XIX століття. Старожили монастиря розповідали Д.
Яворницькому, котрий розшукав могилу останнього кошового, що «після нього
залишилося в камері понад два аршини нечистот, що, просидівши у в'язниці
такий тривалий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього,
як у звіра, виросли пазурі, довга борода, і весь одяг на ньому, каптан з
ґудзиками розповзся на шматки і спадав з плеч». Від нього тхнуло землею.
Але він не втратив розум. 7 червня 1801 р. Петро Калнишевський у листі до
архангельського губернатора Мезенцева не без іронії дякує за звільнення і
просить дозволити йому «в обителі сій чекати з спокійним духом кінця свого
життя, що наближається, бо за 25 років перебування в тюрмі він до монастиря
цілком звик, а свободою і тут насолоджується повною мірою». Мовляв, коли
вся країна стала тюрмою, то чи варто шукати волю за межами Соловків. Та й
куди йому їхати — на покріпачену Україну ятрити душу, спостерігаючи, як, за
словами Т. Шевченка на руїнах «Січі мудрий німець картопельку садить»?
Єдине прохання висловив він у цьому листі — щоб дожити «залишок днів
безбідно», хай йому залишать те ж арештантське утримання — по одному
карбованцю на день, що цар і дозволив. Цікаво, хто ж писав цього листа?
Якщо Калнишевський особисто, то він у свої 110 років не втратив зору, як
свідчать перекази.
Восени 1803 р. Калнишевського не стало. Перед Преображенським Собором
Соловецького Кремля, на сірій гранітній плиті вибито святенницьку епітафію:
«Тут поховано тіло в бозі почилого кошового колишнього Запорозької грізної
Січі козаків отамана Петра Кальнишев-ського, засланого в сію обитель за
височайшим повелінням 1776 р. на спокуту.—Він у 1801 р. за височайшим же
повелінням, знову був звільнений, але вже сам не побажав залишити обитель,
в коїй знайшов душевний спокій смиренного християнства, щиро визнавши свої
провини. Помер 1803 р., жовтня 31 дня, в суботу, 112 літ від роду, смертю
благочестивою, доброю».
Точне ж місце, де знаходиться могила, нині невідоме, в 20—30-х роках
нашого століття на монастирському цвинтарі були табірні городи, де
вирощували овочі. До наших днів дійшла лише надмогильна плита з цим
написом, викарбуваним 1856 р. постриженим у монахи білоцерківським
протодияком, котрий заховався під криптонімом А. А. або Л. Л. (теж, мабуть,
українець).
Все це ми знаємо тепер. А після арешту Петра Калнишевського майже сто
років про його долю нікому нічого не було відомо. Царизм умів берегти свої
таємниці.
Як же було розкрито «таємницю останнього кошового»? Влітку 1862 р. про
нього почув від селян поморського села Ворзогори історик П. С. Єфименко,
засланий до Архангельської губернії за революційну діяльність. Найстарші з
місцевих жителів ніби ще бачили Калниша живим. П. С. Єфименко знайшов у
архіві Архангельської канцелярії «Справу по повідомленню Державної воєнної
колегії контори про відправлення до Соловецького монастиря кошового Петра
Кальнишев-ського, червня 11 дня 1776 р.». Опрацювавши всі ці матеріали,
вчений написав статтю «Кальнишевський, останній кошовий Запорозької Січі»,
яку було надруковано в журналі «Русская старина» за листопад 1875 р. Так
було повернуто із забуття ім'я могутнього сина українського народу, який
все своє життя обстоював інтереси Запорозької Січі, розуміючи, що доки буде
на Вкраїні Січ, доти буде жити Україна.
Список використаної літератури.
1. “ Історія України-Русі ” Микола Аркас - Одеса “Маяк” 1994р.
2. “ В’язні Соловецького монастиря ” Г.Г. Фруменков – Архангельск
1968р.
3. Журнал “ Киевская старина ” №9 - 1887р.
4. “ Українське золотарство” М.З Петренко 1973р.
5. “ Пам’ять століть ” №5 – 1997р.
Страницы: 1, 2, 3
