Перед системою пенсійного забезпечення сто­ять три головні цілі:

·        захист від бідності при настанні пенсійного віку;

·        надання гарантованого доходу по завершенні трудової діяльності, розмір якого стано­вить певну суму, пропорційну сумі заробітку;

·        захист цього доходу від наступного зниження реального рівня життя внаслідок інфляції.

     На цій основі виникла трирівнева модель пенсійного забезпечення населення, що визнана Світовим банком як найбільш справедливою і яка характерна для соціально орієнтованої ринкової економіки. Вона складається з трьох частин:

1.     солідар­на система означає, що платник податків вносить кошти в загальний фонд, а виходячи на пенсію отримує мінімальну, але гарантовану соціальну допомогу. Така система базується на принципі солідарності, тобто працююче покоління утримує пен­сіонерів, а коли нинішні працюючі вийдуть на пенсію, то їх утримуватимуть ті, хто перебуватиме на той час у працездатному віці. Солідарна система виконує функцію запобігання бідності серед осіб похи­лого віку. Але у промислово розвинутих країнах така система забезпечує дуже невисокий рівень пенсій порівняно із середнім розміром заробітної плати (у США, наприклад, пенсія на підставі солідарної системи становить близько 35% від середнього доходу за весь час роботи до виходу на пенсію і ставка обов'язкових відрахувань роботодав­ців до державної пенсійної системи становить лише 12,5%). Невеликі виплати змушують насе­лення здійснювати індивідуальні пенсійні заощадження. Тому виникла система обов’язкового накопичення;

2.     система обов'язкового накопичення означає, що кожен пра­цівник зобов'язаний певну частину заробітку в обов'язковому порядку відкла­дати на старість і сплачувати в накопичувальний пенсійний фонд. Завдяки цьому працівник після досягнення пенсійного віку буде одержувати додаткову пенсію із обов'язкової накопи­чувальної системи (залежно від суми, що нако­пичена ним на рахунку) разом з виплатами із солідарної системи. При цьому держава виступає гарантом збереження зробле­них працівником внесків;

3.     система добровільного накопичення розра­хована на осіб, які готові здійснювати добровільні додаткові грошові відрахування з метою отримання додаткового джерела доходу  після виходу на пенсію.

З-поміж перших країн світу, які запровадили солідарну пенсійну систему на зламі ХІХ-ХХ ст., були Німеччина, Англія, Франція та Швеція, а зго­дом Чехословаччина і Румунія. За межами Європи першими такі самі пенсійні системи у 20-х роках заснували три латиноамериканські країни — Чилі, Аргентина і Уругвай. У США лише в 1935 році президент Ф.Рузвельт підписав „Закон про соціальне забезпечення”. У СРСР пенсійну систему було запроваджено ще з перших років радянської влади.

Спочатку солідарна система набула значного поширення в країнах Європи та американського континенту. Але нині через старіння націй більшість країн Європи зіткнулися з неможливістю подальшого пенсійного забезпечення за цією системою. Водночас низка країн Південно-Східної Азії та Африки з самого початку запровадили накопичувальні системи державного пенсійного забезпечення. В останнє десятиріччя XX століття у світі все більшої популярності набрала комбінована (змішана) система пенсійного забезпечення - частину пенсії виплачує держава за солідарною системою, а частину - за рахунок пенсійних накопичень.

Тому у кожній країні сформувалася своя особлива модель системи пенсійного забезпечення. Розглянемо ті, що мають низку цікавих особливостей.

У Чилі в 1980 році було здійснено пенсійну реформу, спрямовану на перетворення солідарної системи пенсійного забезпечення на накопичувальну. Було дозволено створювати компанії для керування приватними пенсійними активами. Пенсійні внески сплачуються лише працівниками (10% від зарплати). Розміри пенсій залежать від суми сплачених внесків та нарахованого інвестиційного доходу. Основною перевагою чилійської моделі стало розумне й ефективне інвестування пенсійних коштів приватними фінансовими компаніями порівняно з нижчими ставками доходу від державних інвестицій. У Чилі кошти пенсійних фондів становлять 40% ВВП. Чилійський досвід перетворення пенсійної сфери багато дослідників визнають прикладом найбільш вдалої та ефективної реформи. Приклад Чилі наслідувала також низка інших країн Латинської Америки (Уругвай, Аргентина, Колумбія, Перу, Болівія, Сальвадор), що зіткнулися з неплатоспроможністю розподільчих пенсійних систем, та Мексика.

В Японії система соціальних пенсій була запроваджена під час другої світової війни - в 1942 р. У 1994 р. парламент затвердив розроблений урядом закон про часткову та поступову зміну звичайного пенсійного забезпечення громадян по старості: пенсійний вік до 2013 р. поступово підвищується з 60 до 65 років; для осіб, які бажають піти на пенсію у віці 60-64 років, пенсія по старості встановлюється в половинному розмірі від звичайної; звичайна пенсія в повному обсязі починає виплачуватися їм після досягнення 65-річного віку; пенсійні страхові внески не мають перевищувати в майбутньому 30% місячного заробітку; надалі страхові пенсійні внески нараховуватимуться не із загального заробітку, а із суми, що залишилася після сплати податків; передбачено підвищення розмірів внесків на 2,5% один раз на п'ять років.

У Малайзії ставка відрахувань становить 15% для роботодавців і 12% - для працівників. Ці відрахування збираються до спеціального Ощадного фонду працюючих, який здійснює одноразову виплату всієї суми після виходу працюючого на пенсію. Подібні ощадні фонди функціонують в Індії, Індонезії, Непалі, Гамбії та Замбії.

У Китаї є одне обмеження: пенсійна система поширюється тільки на державних чиновників, менеджерів та осіб, зайнятих у промисловому виробництві. Селяни, яких у КНР переважна більшість, пенсії не отримують. У результаті кількість китайських пенсіонерів, з урахуванням понад мільярдного населення, зовсім невелика. Їх налічується близько 29 мільйонів чоловік. Проте розмір пенсії, яку вони отримують, дуже високий, він сягає 70% рівня зарплати на момент виходу на пенсію.

У Швеції пенсійна система (1999р.) є багаторівневою (солідарна, обов'язкова накопичувальна система та добровільна). Сумарна ставка пенсійних відрахувань становить 18,5%, з них 16% - внесок до розподільчої системи і 2,5% - внесок до накопичувальної системи. Пенсійний вік для чоловіків і для жінок - 65 років, хоча деякі можуть отримувати часткову пенсію з 60 років. Більшість країн колишнього соціалістичного табору взяли за основу саме шведську пенсійну модель.

В Угорщині на додаток до внесків, що сплачу­ються до зменшеної солідарної системи, також пе­рераховуються кошти до приватної пенсійної сис­теми з визначеними внесками та інвестуються від імені їх платників.

В Латвії запроваджено умовно-накопичувальні рахунки. При виході на пенсію виплати мають складатись з остаточної су­ми внесків та нарахованого на них інвестиційного доходу. Реальне інвестування пенсійних коштів в економіку не проводиться, але за використання грошових коштів платників -  внесків, уряд нараховує номінальну ставку інвестиційного дохо­ду.

У Польщі - запроваджено багаторівневу систему. Від працівників вимагається сплачувати 7,3% їх заробітку до приват­ного пенсійного фонду, який вони самостійно оби­рають. Ці внески потім інвестуються, а накопичений залишок коштів на рахунку перетворюється при виході на пенсію в довічну ренту (щомісячні виплати). Пенсійний вік - 62 роки. Обмеження для внесків встановлено на рівні 250% середньої зарплати.

В Росії  пенсійна система склада­ється з базової пенсії для всіх громадян, а також додаткових пенсійних виплат, які формуються за рахунок номінального і реального інвестування внесків. [29]

Отже, кожна країна має свою особливу модель пенсійного забезпечення, яка створюється відповідно до умов розвитку їхньої економіки. Але найбільш вдалою та ефективною моделлю вважають чилійську - розумне й ефективне інвестування пенсійних коштів приватними фінансовими компаніями порівняно з нижчими ставками доходу від державних інвестицій.

         Для системи пенсійного забезпечення в соціально орієнтованій ринковій економіці важливим моментом є її економічні джерела. Адже від надходжень до пенсійного фонду залежить соціальне становище в суспільстві та виплата самих пенсій. Тому якщо пенсійний фонд відчуває дефіцит ресурсів - в країні існує заборгованість з виплат пенсій, що призводить до соціального напруження в країні.

         В залежності від рівнів системи пенсійного забезпечення, можна розподілити: економічні джерела Пенсійного фонду, Накопичувального фонду та Недержавних пенсійних фондів.

Основними економічними джерелами Пенсійного фонду є внески, нараховані на фонд заробітної плати, що сплачуються роботодавцями від імені їхніх працівників, і внески самозайнятих осіб; страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, крім частини внесків, які направляються до Накопичувального фонду; інвестиційний дохід; засоби державного бюджету і цільових фондів, які перераховуються до Пенсійного фонду; благодійні внески юридичних та фізичних осіб; кошти від центральних і місцевих органів влади, інших соціальних фондів і певних підприємств для проведення виплат від їхнього імені; банківські позики; внески до пенсійної системи від ООН. Засоби Пенсійного фонду не оподатковуються.

         Економічними джерелами Накопичувального фонду є страхові внески застрахованих осіб; інвестиційних дохід; суми від фінансових санкцій, що нараховуються за порушення законодавства. Сукупний інвестиційний дохід формується за рахунок прибутку, який отримується від інвестування пенсійних активів в цінні папери; відсотків, які нараховуються на пенсійні активи, розміщенні на банківських депозитних рахунках; та від інших видів інвестування. Засоби Накопичувального фонду є власністю застрахованих осіб, які робили страхові внески в цей фонд.

         Економічними джерелами Недержавних пенсійних фондів є добровільні внески населення, які мають можливість і бажання після досягнення пенсійного віку разом виплатами з солідарної та обов’язкової систем отримувати додаткові кошти з Недержавних пенсійних фондів; прибуток від інвестування цих внесків.

3. Стан системи пенсійного забезпечення в Україні та необхідність її реформування.

3.1 Історичний аспект та основні суб’єкти пенсійного забезпечення

         Перш ніж говорити про сучасний стан системи пенсійного забезпечення в Україні, необхідно розглянути її історичний аспект.

У СРСР пенсійну систему було запроваджено ще з перших років радянської влади, яка будувалась не на основі врахування досягнутого віку, а на підставі втрати працездат­ності й настання інвалідності. Ухвалена 5 грудня 1936 р. Конституція СРСР проголосила право усіх громадян СРСР на матеріальне забезпечення в старості. Од­нак пенсійне забезпечення регулювалось через ухвалення окремих постанов ЦК ВКП(б), Ради Народних Комісарів СРСР і ВЦРПС, а не законів.

У 1956 р. був ухвалений Закон СРСР „Про дер­жанні пенсії”, який закріпив існуючу на той час нерівність у соціальному забезпеченні робітників і службовців, з одного боку, і колгоспників — з ін­шого.

15 липня 1964 р. було ухвалено Закон СРСР „Про пенсії і допомогу членам колгоспів”, а у 1990 р. - Закони СРСР „Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР” і „Про пенсійне забезпечення військовослужбов­ців”.

Після здобуття незалежності перед Україною постало питання розробки національного законо­давства в системі пенсійного забезпечення й нової страте­гії соціального захисту, яка б відповідала ринко­вим умовам, забезпечувала кращу соціальну захищеність пенсіонерів при одночасному досягненні макроекономічної стабілізації. Тому, Верховна Рада України ухвалила 5 листопада 1991 р Закон „Про пенсійне забезпечення”. Він майже нічим не відрізняєть­ся від аналогічного Закону СРСР 1990 р. Винятком стало істотне розширення пільгових категорій пенсіонерів, які одержали право на достроковий вихід на пенсію. Значним недоліком цього Закону є те, що він не враховує демографічного чинника при створенні пенсійної системи. На жаль, тоді українські політики ще не усвідомлювали, що процес старіння населення є об'єктивним соціальним феноменом, який треба враховувати під час побудови пенсійної системи. [20, c. 8-15]

Молодій українській державі бракувало полі­тичної волі та досвідчених фахівців з соціальної політики, що, вочевидь, стало головною причиною допущених помилок у пенсійному забезпеченні. І 9 серпня 2003 р. було схвалено нові Закон України „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” і Закон України „Про недержавне пенсійне забезпечення”, які більшою мірою відповідають європейським стандартам та соціально орієнтованій ринковій економіці.  

Відповідно до ст.3 Закону України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” суб’єктами системи пенсійного забезпечення в Україні є:

·        суб’єкти солідарної системи: застраховані особи (фізична особа, яка підлягає загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванню і сплачує страхові внески); страховики (роботодавці та інші особи, що сплачують страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування); Пенсійний фонд; уповноважений банк (банк, що здійснює розрахунково-касові операції засобів Пенсійного фонду); підприємства та організації, які здійснюють виплату та доставку пенсій;

·        суб’єкти накопичувальної системи: особи, від імені та на користь яких здійснюються накопичення та інвестування засобів; підприємства, організації та фізичні особи, які здійснюють перерахування внесків в систему накопичувального пенсійного забезпечення; Накопичувальний фонд; недержавні пенсійні фонди; зберігач (банк, що забезпечує зберігання та обслуговування засобів Накопичувального фонду); страхові організації (юридична особа, виключною діяльністю якого є страхування життя, а також здійснює страхування і виплату довічних пенсій).

Управління солідарною системою загальнообов’язкового державного пенсійного страхування здійснює Пенсійний фонд, який є самоврядною неприбутковою організацією, проводить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та підготовлює документи для її виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, здійснює контроль за цільовим використанням коштів, здійснює адміністративне управління Накопичувальним фондом та інші. Він проводить такі основні види платежів: виплати на підставі Закону „Про пенсійне забезпечення”; виплати військовослужбовцям і працівникам органів внутрішніх справ строкової служби та їхнім сім’ям;  пенсії відповідно до Закону „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” за дорученням державного бюджету; виплати державним службовцям; цільова грошова допомога непрацездатним громадянам з мінімальними доходами; державна грошова допомога деяким категоріям пенсіонерів; пенсії та допомога на підставі Закону „Про статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального захисту” та ін.

Накопичувальний пенсійний фонд – цільовий позабюджетний фонд, що створюється Пенсійним фондом, який акумулює страхові внески застрахованих осіб, що вносяться на накопичувальний пенсійний рахунок та інвестуються з метою отримання інвестиційного доходу на користь застрахованих осіб, пенсійні активи яких використовуються для виплати договорів страхування довічної пенсії або разових виплат застрахованим особам. Засоби даного фонду є власністю застрахованих осіб.

Недержавний пенсійний фонд (НПФ) – юридична особа, що має статус неприбуткової організації (не має на меті отримання прибутку), функціонує і здійснює діяльність виключно з метою накопичення пенсійних внесків на користь учасників НПФ з подальшим управлінням пенсійними активами, а також здійснює пенсійні виплати учасникам НПФ. За типами вони поділяються на: відкриті НПФ – створюються юридичними особами і учасниками цих фондів будуть громадяни, які здійснюватимуть добровільні пенсійні внески (але вони підходять для деяких категорій працівників – високооплачуваних або самозайнятих, у яких є достатньо коштів для вкладів до НПФ. В Україні це приблизно 10% громадян); корпоративні НПФ – створюються роботодавцями, які беруть на себе безумовне зобов’язання сплачувати додаткові пенсійні внески, а учасниками є громадяни, що пов’язані трудовими відносинами з цими роботодавцями (але вони є прийнятними для великих компаній); професійні НПФ – створюються об’єднанням громадян або юридичних осіб за професійною ознакою і учасниками є громадяни, пов’язані за родом їх професійної діяльності (вони є найбільш прийнятними для пересічних громадян – роботодавець і працівники сплачують до фонду стільки, скільки можуть; завдяки великій кількості учасників і навіть невеликих внесків утворюється значна сума) [15.ст.21] (Див.Додаток 3).

У 2000 році, який став переломним в економічній динаміці, досягнуто певних зрушень у сфері пенсійного забезпечення. Вперше за останні п'ять років доходи Пенсійного фонду перевищили його видатки. Позитивну роль відіграли додаткові збори та персоніфікований облік внесків, завдяки чому надходження до Пенсійного фонду зросли у 2000 році майже на 2,2 млрд. гривень. Це дозволило повністю ліквідувати заборгованість з виплати пенсій (Графік 3.1), яка на початку року складала близько 1,4 млрд. гривень, і приступити до поетапного підвищення пенсій.

Графік 3..1

Джерело: Івашкевич В. Пенсійна реформа в Україні// Україна: аспекти праці. – 2001. - №2 – с.22-29

З листопада 2000 року по вересень 2001 року розмір найменшої пенсійної виплати (мінімальної пенсії з адресною грошовою допомогою) збільшено з 46 до 72 гривень, середній розмір пенсій - з 72 до 106, а реальні доходи пенсіонерів за 2001 рік зросли в середньому на 25,8%.

Триває розмежування витрат на фінансування пенсій, призначених за різними програмами, з Державного бюджету та Пенсійного фонду. На 2001 рік у Державному бюджеті на зазначені цілі передбачено близько 1,4 млрд. гривень, що майже у чотири рази більше, ніж у 2000 році. Це звільняє Пенсійний фонд від фінансування невластивих йому виплат.

Формується єдина інформаційна система соціального страхування, у тому числі персоніфікованого обліку пенсійних внесків, якою вже охоплено 19млн.осіб. Удосконалюється управління системою пенсійного забезпечення. Здійснюються заходи щодо скорочення адміністративних витрат, зокрема, пов'язаних із доставкою та виплатою пенсій. [5]

Водночас, незважаючи на деякі зрушення у здійсненні пенсійної реформи, у цій сфері ще залишається багато нерозв'язаних проблем.

Так як в Україні історично склалась однорівнева схема пенсійного забезпечення на засадах солідарності поколінь, яка певним чином узгоджувалася з командно-адміністративною системою, то за ринкових умов вона не забезпечує громадянам адекватного заміщення пенсією заробітку, втраченого ними у зв'язку із старістю, та запобігання бідності серед людей похилого віку.

Внаслідок цього діючою пенсійною системою незадоволені як платники пенсійних внесків, так і переважна більшість пенсіонерів. Зволікання з усуненням зазначених суперечностей може призвести до гострої і затяжної соціальної напруженості.

Страницы: 1, 2, 3, 4